Ukraine Air force

МіГ-29 (рос. МиГ-29; кодове ім'я НАТО: Fulcrum) — багатоцільовий радянський винищувач четвертого покоління. Був основним багатоцільовим винищувачем країн Варшавського договору та СРСР впродовж 80-х років XX ст. Нині перебуває на озброєнні багатьох країн світу, зокрема й України.Перші напрацювання за проєктом легкого фронтового винищувача нового покоління розпочаті у СРСР наприкінці 1960-х.У 1969 оголосили конкурс на розробку такого літака. У ньому взяли участь конструкторські бюро Сухого та Яковлєва, також Мікояна і Гуревича. Переможцем визнали ДКБ «МіГ». Перший політ прототипу був здійснений 6 жовтня 1977, а серійне виробництво розпочалося в 1982 на базі московського заводу № 30 («Знамя Труда», Трудове знамено).У серпні 1983 перші серійні МіГ-29 почали надходити до ВПС СРСР.З початку 1985 перші два авіаполки на МіГ-29 досягли оперативної готовності.У 1988 МіГ-29 вперше представили на міжнародному авіасалоні у Фарнборо. Цей тип винищувачів активно експортували в безліч країн. Було розроблено й випущено багато різних модифікацій, включно з палубними винищувачами МіГ-29К. Усього до 1991 виробили близько 800 МіГ-29.У 1995—2002 команда з шести літаків МіГ-29 входила до пілотажної групи ПС України «Українські Соколи».У 2009 осучаснено перший український МіГ-29 до МіГ-29МУ1.У травні 2019 стало відомо, що на базі Львівського Державного авіаційно-ремонтного заводу, починаючи з 2020, заплановано розпочати роботи з модернізації літаків марки МіГ за участі іноземних партнерів. У серпні 2020 стало відомо, що таким партнером стане ізраїльська компанія Elbit Systems. За домовленостями, вона модернізуватиме українські МіГ-29 за 40 млн доларів за одиницю, поки йдеться про модернізацію партії з 11 винищувачів Повітряних Сил ЗСУ[1].

Су-24 (за класифікацією НАТО — Fencer) — радянський надзвуковий фронтовий бомбардувальник з крилом змінної стрілоподібності. Розробка почалася на початку 1960-х, у 1975 році був прийнятий на озброєння ВПС СРСР. Випущено близько 1200 літаків в різних модифікаціях.Призначений для завдання ракетно-бомбових ударів у простих та складних метеоумовах, вдень та вночі, зокрема на малих висотах з прицільним враженням наземних і надводних цілей. Носій тактичних ядерних зарядів.Су-24М — основний літак бомбардувальної авіації Повітряних сил України.

Су-25 (за класифікацією НАТО — Frogfoot, неформально — Грак, рос. Грач) — одномісний броньований дозвуковий штурмовик, призначений для надання авіаційної підтримки у зоні бойових дій вдень та вночі за умов візуальної видимості цілі, а також знищення об'єктів із заданими координатами у випадку льотної погоди. Об'єктом ураження можуть бути наземні та надводні цілі, а також повітряні маловисотні повільні цілі (гелікоптери і транспортні літаки).На початку 1968 року Міністерство оборони СРСР вирішило розробити спеціалізований штурмовий броньований літак для забезпечення безпосередньої авіаційної підтримки Радянських сухопутних військ. Ідея створення літака для підтримки наземних сил виникла після аналізу досвіду штурмової авіації 1940-х, 1950-х та 1960-х років. Радянські винищувачі-бомбардувальники, які на той час перебували на озброєнні або були в розробці (Су-7, Су-17, МіГ-21 і МіГ-23), не відповідали вимогам для безпосередньої авіаційної підтримки армії[1]. Вони не мали необхідної броні для захисту пілота та важливого обладнання від наземного вогню та влучань ракет, а їх висока швидкість польоту ускладнювала пілоту збереження візуального контакту з ціллю. Врахувавши ці проблеми, Павло Сухий та група провідних спеціалістів ДКБ Сухого розпочали попередні проектні роботи за відносно короткий термін, за підтримки провідних інститутів Міністерства авіаційної промисловості та Міністерства оборони[2].Літак проєктувався як дозвуковий реактивний літак, що мав високу маневровість та підвищену бойову живучість. У період 1970—1971 років проєкт літака Сухого брав участь у конкурсі проєктів штурмовика разом із проєктами ОКБ Мікояна, Яковлєва, Іллюшина та виграв його[3].У вересні 1972 року захищено ескізний проєкт та макет літака. Побудова дослідного літака Т8-1 завершена у листопаді 1974 року, перший політ виконано 22 лютого 1975 року. Випробування тривали до жовтня 1976 року, після чого машини перевели на доробку. Державні випробування розпочато 1978 року.Закінчення першого етапу випробувань вирішили провести в бойових умовах регулярної армії в Афганістані. У період з 16 квітня по 5 червня 1980 року на аеродромі в Шінданді провели 100 випробувальних вильотів, зокрема 44 реальних бойових, у яких Су-25 показав високі бойові якості. Державні випробування завершено у грудні 1980 року.Виробництво здійснювалось на авіаційному заводі у Тбілісі, експлуатація літаків розпочалася з 1981 року. У ході серійного виробництва літак неодноразово допрацьовувався.Перш за все доробок зазнала кабіна пілота, забезпечення захисту паливних баків шляхом їх заповнення пінополіуретаном тощо. Подібні заходи збільшили живучість літака у бойових умовах та виправдали свою доцільність під час використання їх в Афганістані. Паралельно розроблялись інакші версії літака на базі Су-25 для вирішення інших завдань.Наразі проводяться роботи з модернізації літаків Су-25, що перебувають на озброєнні країн-операторів.

Су-27 (за класифікацією НАТО — Flanker) — радянський важкий багатоцільовий високоманевровий всепогодний винищувач четвертого покоління. Створений з метою завоювання переваги в повітрі. Розроблений в ДКБ Сухого, експлуатація в повітряних силах почалася в 1985 році, але офіційно прийнятий на озброєння лише у 1990 році. Після розпаду СРСР вироблявся в Росії.В кінці 1960-х в ряді країн почалась розробка перспективних винищувачів четвертого покоління.Першими до розв'язання цієї проблеми приступили в США, де ще в 1965 році було поставлено питання по створенню наступника тактичного двомісного винищувача F-4 Phantom II. В березні 1966 року там була розгорнута програма «Експериментального винищувача» (англ. FX - Fighter Experimental).Після уточнення вимог щодо майбутнього літака, у 1969 році почалося його проєктування, тоді ж літак отримав позначення «F-15», де «F» означає винищувач (англ. Fighter). В тендерному конкурсі брали участь передові авіабудівні компанії США: «McDonnell Douglas», «Норт Амерікан», «Northrop» та «Ріпаблік». Переможцями «McDonnell Douglas», яким 23 грудня 1969 було видано контракт на будівництво дослідних літаків, а в 1974 році з'явились перші серійні винищувачі: одномісний F-15A та двомісний навчально-тренувальний TF-15A (F-15B).Тим часом у СРСР активно слідкували за розробками американців і вже скоро партійне керівництво дало наказ проєктувати власний винищувач, який би за основними характеристиками не поступався заокеанському аналогові, а за деякими — переважав його. Було вирішено створювати літак на основі конкурсу між конструкторськими бюро Яковлєва, Мікояна і Гуревича, і Сухого. Голова останнього — Павло Сухий, спочатку не хотів брати участь в конкурсі, оскільки його КБ і так було перевантажене актуальними замовленнями, але згодом погодився на участь в розробці. КБ Яковлєва в подальших роботах за програмою участі не брали, а керівництво військового відомства СРСР вирішило, за аналогією з США, які планували використовувати «легкий» винищувач F-16 та «важкий» F-15 одночасно, мати «важкий» (Су-27) та дешевший у виробництві та експлуатації «легкий» МіГ-29. Тож Сухому доручили розробляти Су-27, а КБ Мікояна — МіГ-29. Безпосередніми авторами проєкту стали керівник відділу проєктів О. С. Самойлович, В. І. Антонов і керівник бригади відділу проєктів В. А. Ніколаєнко. В 1976 році змінився головний конструктор, ним став М. П. Симонов.

Ту-22М (за класифікацією НАТО — Backfire) — надзвуковий дальній стратегічний бомбардувальник-ракетоносець зі змінною геометрією крила.Розроблений КБ Туполєва в 1960-х роках. Виготовлявся в двох основних модифікаціях: Ту-22М2 (знятий з озброєння в 1990-х роках) та Ту-22М3, який виготовлявся з 1978 по 1993 рік та експлуатується ПКС Росії, станом на 2024 рік. До середини 1960-х років тенденції в області бойового застосування дальньої авіації позначили низьку ефективність однорежимних надзвукових важких бомбардувальників. Необхідно було створювати багаторежимні літаки, здатні виконувати бойові завдання в широкому спектрі висот і швидкостей. Ця мета могла бути досягнута, в першу чергу, використанням крила змінюваної в польоті стріловидності.Робота над проєктом такого дальнього ударного літака почалася в ОКБ Туполєва в 1965 році. Спочатку робота велася без фінансування з державного бюджету на ініціативних засадах і позиціонувалася виключно як глибока модернізація літака Ту-22К. Проєкт спочатку отримав назву «145», або офіційно — машина «АМ», «ЮМ», і остаточна назва «45». На цьому етапі проектування йшли розробки конструкції, вже випробуваної на літаках Ту-22 з розміщенням двигунів над фюзеляжем по обидва боки кіля. Переробки стосувалися практично тільки крила майбутнього літака. Однак до 1967 року з ряду технічних причин конструкція Ту-22М була повністю переглянута і прототип нового бомбардувальника втратив схожість з літаком-попередником. За основу проекту «145» остаточно був узятий проект «106Б». З'являється варіант Ту-22М із середньорозташованим крилом, повітрозабірниками по бортах фюзеляжу і розміщенням двигунів в хвостовій його частини, за типом важкого перехоплювача Ту-128.28 листопада 1967 вийшла Постанова Уряду СРСР про створення модифікації Ту-22К — Ту-22КМ з двигунами НК-144-22 і крилом змінної стріловидності. Цей варіант конструкції з деякими доробками став основою майбутньої серії Ту-22М. Ця назва підкреслювала спадкоємність з першим надзвуковим важким бомбардувальником Ту-22.Багато в чому позначення Ту-22М є результатом політики. А. Н. Туполєв на конкурсі пропонував варіант модернізації Ту-22 для економії коштів на розробку з метою отримання замовлення.Були опрацьовані два основні варіанти літака. Перший варіант передбачав двигуни НК-144-22 (виріб «ФМ»), навігаційно-пілотажне і прицільне обладнання від Ту-22К. У другому варіанті передбачалися двигуни НК-144-11 (виріб «ФМА»), нове і перспективне обладнання літака. Також передбачалося два варіанти в побудові системи оборони — традиційне гарматне з елементами РЕП або більш розвинений комплекс РЕП за рахунок відмови від кормової баштової установки.

Ту-95 (за кодифікацією НАТО: Bear) — стратегічний бомбардувальник-ракетоносець, розроблений та прийнятий на озброєння в СРСР у 1950-х роках. Ту-95 створювали як аналог американського стратегічного бомбардувальника Convair B-36 «Peacemaker». Цей літак, що став одним із символів Холодної війни, призначався для знищення стратегічних об'єктів у тилу ворога, за будь-яких погодних умов та в будь-який час доби.На початку 1950-х СРСР опинився в досить хиткому політичному становищі: США вже мали стратегічний міжконтинентальний бомбардувальник Convair B-36, який міг досягнути кордонів СРСР, що ставило під загрозу саме існування СРСР та комуністичної ідеології. Враховуючи таку ситуацію, 11 липня 1951 вийшла постанова Ради Міністрів СРСР № 2396—1137 і наказ Міністерства авіаційної промисловості № 654, що вимагали якнайшвидше розробити радянський стратегічний бомбардувальник, який міг би досягнути території США та атакувати супротивника ядерною зброєю. Розробити новий літак доручено КБ А. Н. Туполєва.[1]3 серпня 1951 почалося підготовка робочих креслень майбутнього бомбардувальника і будівництво його дерев'яного макету.31 жовтня 1951 комісія ВПС затвердила розроблений проэкт, у грудні того ж року був схвалений і затверджений макет літака. На авіаційному заводі № 156 (Москва) розпочато будівництво двох прототипів літака «95».До 20 вересня 1952 один з цих літаків у розібраному вигляді перевезли на аеродром міста Жуковський, де його зібрали та розпочали заводські випробування.12 листопада 1952 екіпаж льотчика-випробувача О. Д. Перельота здійснив перший політ на дослідному зразку «95-1».До 1953 випробування літака завершено.Перші серійні Ту-95 почали надходити на озброєння в 1956 до 409-ого ВБАП, аеродром Узин, Україна.

Ту-160 (за кодифікацією НАТО: Blackjack, серед пілотів отримав ім'я Білий лебідь[3]) — радянський та російський надзвуковий стратегічний бомбардувальник-ракетоносець зі змінною стрілоподібністю крила. Розробляли в 1970-х, перший політ здійснив 1981 року. 1987 року прийнятий на озброєння в СРСР. Після розпаду СРСР флот Ту-160 перебував в Росії та Україні. Україна свій флот частково утилізувала, частково передала Росії, залишився один музейний експонат — у Полтавському музеї дальньої авіації.Вперше Білим лебедем ТУ-160 назвав Борис Єльцин, побачивши білосніжного велетня на параді військової техніки в Мачулищах. Саме звідти й з’явилася його друга назва.[4]З 2018 року Росія працює над проєктом побудови Ту-160М, перший літак піднявся в повітря 2022 року.

Іл-76 (за кодифікуванням НАТО: Candid — «Відвертий») — радянський важкий військово-транспортний літак, розроблений ОКБ Іллюшина.Роботи зі створення першого радянського реактивного військово-транспортного літака почалися в 1967 році. Перший політ дослідного Іл-76 відбувся 25 березня 1971 року. У 1974 завершилися державні випробування й Іл-76 був прийнятий на озброєння ВПС 21 квітня 1976 року.Істотно, у порівнянні з турбогвинтовими літаками, розширився діапазон швидкостей польоту — з 260 до 825 км/год. Це дозволило скоротити терміни виконання завдань, підняти можливості подолання систем ППО противника, а також поліпшити умови десантування особового складу і бойової техніки.Нарівні з основними льотно-технічними характеристиками нової авіаційної техніки істотно зросли якість і можливості радіозв'язкового, навігаційного, пілотажного, десантно-транспортного обладнання та озброєння літака. ПНПК-76 дозволив здійснити автоматичний політ за маршрутом, вихід в точку десантування, прицілювання, десантування і захід на посадку в автоматичному або директорному режимі. Обладнання літака дозволило повністю автоматизувати політ в бойових порядках.Розроблений для Іл-76 комплекс бортового десантно-транспортного обладнання не лише значно розширив номенклатуру вантажів, що перевозилися, у тому числі довгомірної і великогабаритної техніки і стандартних сухопутно-морських контейнерів міжнародного зразка, але і забезпечив їх швидку завантаження-розвантаження без застосування спеціального наземного обладнання. Все це якісно підвищило ефективність транспортних перевезень на Іл-76, особливо при експлуатації літака на необладнаних аеродромах у віддалених районах країни.